Льон

Льон — основна прядивна культура в Україні. При його вирощуванні одержують три цінних види продукції — високоякісне волокно, висихаючу олію і технічну сировину (кострицю). Волокно характеризується високими технологічними якостями — міцністю, гнучкістю, тониною. За міцністю воно в два рази перевищує бавовняне і в три рази — шерстяне. З нього виготовляють багато побутових, технічних, тарних і пакувальних тканин. Вони міцні, стійкі проти гниття, мають високі гігієнічні якості. Цікаво, що міцність лляного волокна при намоканні не зменшується, а навпаки - навіть зростає. От чому з нього здавна робили рибальські сіті, а лляну тканину використовували на вітрила. Дуже багато лляної тканини йде на мішки та як пакувальний матеріал.

Льон звичайний (Linum usitatissimum) — однорічна трав'яниста рослина з голим, циліндричним стеблом, угорі розгалуженим, до 1,5 м заввишки. Листки ланцетоподібні, чергові. Квітки небесно-сині чи фіолетові, з квітконіжками, зібрані на верхівці стебла у рідку мітелку. Чашечка п'ятичленна, віночок — п'ятипелюстковий, тичинок п'ять. Плід — розтріскувана коробочка з численними світло-коричневими лискучими насінинами. Рослина цвіте у червні. У Древньому Єгипті ним засівали поля, стебла мистецьки обробляли вручну, перетворюючи у тонке лляне полотно. Стародавні греки носили лляний одяг, а римські солдати пишалися своїми лляними панцирами, які захищали шкіру від поранень.

Бавовна

Бавовна — волокно рослинного походження, яке виробляють з коробочок бавовника — кущоподібної рослини роду Gossypium, батьківщиною якої вірогідно є Індійський субконтинент і тропічні і субтропічні райони Африки і Америки. Волокна бавовни найчастіше переробляють в нитку, яку використовують для виготовлення м'якого, «дихаючого» текстилю, з якого шиють одяг, найбільш поширений серед видів одягу з натурального волокна, білизну, рушники. Англійська назва cotton походить з арабської назви qutun, яка означає «бавовняне волокно». Іспанська назва algodón має ту саму етимологію, тоді як українська бавовна та польська bawelna походять від німецької назви Baumwolle, що означає «вовна дерева».
Волокно бавовни після очищення його від насіння, домішок воску і протеїну складається практично з чистої целюлози — природнього полімеру.

Коли плід бавовника дозріває, коробочка розкривається. Волокно разом з насінням — бавовна-сирець — збирається на бавовноприймальних пунктах, звідки його відправляють на бавовноочисний завод, де відділяють волокна від насіння. Тут же розділяють волокна за довжиною, найбільш довгі волоски від 20—25 мм і є бавовна-волокно.

Історія

Хутро

Клімат України, як відомо, досить суворий і теплий одяг нашому населенню завжди був по­трібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро зав­жди було найулюбленішим матеріялом для ви­готовлення верхнього теплого одягу, як для чо­ловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких, і свійських тварин. З свійських найбільше використову­вались вівці, а з диких — ведмеді, лисиці та вовки, а на узгір'ї карпатських гір олені. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкір і тільки вельми заможні люди мають кожухи з лисиці. Вовки, ведмеді та олені вже рідко зу­стрічаються в українських лісах, а тому й не диво, що кожухи з хутра цих тварин стали ве­ликою рідкістю. На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, як ось куниць, соболів, горно­стаїв, бобрів та білок.
З старих літературних пам'яток відомо, що вже в ІХ-ХІІ століттях слов'янські племена платили данину своїм і чужим князям куничим і білячим хутром. Так, з Лаврентіївського літо­пису довідуємося, що хозари брали з полян, сіверян та в'ятичів по білячій хутрині з двору, а варяги брали з дерев'ян по одній чорній ку­ниці. Наша княгиня Ольга теж наказала дере-в'янам платити їй данину хутром. У тому ж лі­тописі говориться, що Ігор, Ольга і Святополк, коли сідали на княжий стіл, то роздавали хут­ряний одяг і шкіри куниць своїм дружинникам. Автор “Слова о полку Ігоревім”, що жив у XII-му столітті, нарікаючи на руських князів, пи­сав:
           
             “А князі самі собі крамолу кували,
              а погание самі з побідами рискаючи по руській землі,
              данину взимали: зо всякого двора, білку”.

У тій же старокняжій поемі, Ярославна, пла­чучи на путивлівській стіні, примовляє:
              
             “Полечу я зузулею по Дунаю,
              омочу рукав бобровий у Каял-ріку...”
З стародавньої народньої творчости довідує­мось, що в стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу визначалося багатство гос­подаря. В одній колядці співається:

                          В тебе шуби соболеві,
                          Горностаї королеві...

А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй:
                        
                           Тур-оленя вбийте,
                           Роги зшибите, шубу здійміте,
                           Ой, принесіте та повісте,
                           Та повісьте в новій світлиці,
                           В новій світлиці та на стіночці,
                          Все ж то-то буде, гей, ґаздиночці.

І це, як видко із змісту щедрівки, є найбагат-ший подарунок ґаздині від її челяді.
У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо таке: “Дворь жь княжь розграбиша, безчисленое множьство злата й сребра, кунами й бтЬлью ...” Як бачимо, в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось на рівні з сріблом і золотом.
Про стародавніх чинбарів та кожем'яків має­мо багато згадок у народніх казках та перека­зах. Найстарша та, мабуть, і найцікавіша з цих казок е казка про Кирила Кожем'яку; тут Ко-жем'яка змальований як народній багатир-силач, бож “він шкіри м'яв, а тому й багато си­ли мав ... а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того, що жив під Києвом та людей хапав”. Саме тому, що такому важливо­му героєві народньої казки приписується ремес­ло кожем'яки, ми можемо бачити, яке велике значення в стародавньому побуті мав одяг з ви­чинених шкір.